Rolling Stones - Біографія та дискографія, усі альбоми й пісні

The Rolling Stones — британський рок-гурт, заснований у Лондоні 1962 року, який став одним із ключових колективів в історії рок-музики. В основі його звучання від самого початку лежали американський блюз, ритм-енд-блюз і рок-н-рол, насамперед музика Мадді Вотерса, Чака Беррі, Джиммі Ріда, Бо Діддлі та інших виконавців, чиї платівки на початку 1960-х були майже предметом колекційного захоплення серед молодих британських музикантів. Пізніше The Rolling Stones вільно працювали з кантрі, соулом, госпелом, фанком, диско, регі та психоделічним роком, не втрачаючи характерної ритм-енд-блюзової основи.

Головними постатями гурту протягом усієї його історії залишаються вокаліст Мік Джаггер і гітарист Кіт Річардс, які утворили один із найвідоміших авторських тандемів у популярній музиці. Однак біля витоків The Rolling Stones не менш важливу роль відіграв мультиінструменталіст Браян Джонс: саме він у 1962 році збирав музикантів для нового ритм-енд-блюзового гурту та дав йому назву. Класичний ранній склад сформували Джаггер, Річардс, Джонс, бас-гітарист Білл Ваймен і барабанщик Чарлі Воттс. Піаніст Ієн Стюарт, один із перших учасників, після виключення з офіційного сценічного складу ще багато років продовжував працювати й записуватися з гуртом.

Після відходу Браяна Джонса його місце зайняв Мік Тейлор, а від середини 1970-х другим постійним гітаристом став Ронні Вуд. Білл Ваймен залишив гурт на початку 1990-х. Після смерті Чарлі Воттса у 2021 році основне ядро The Rolling Stones становлять Джаггер, Річардс і Вуд; за ударними на концертах і більшості нових записів грає давній соратник Кіта Річардса Стів Джордан.

Лондонський блюз і народження The Rolling Stones

Історія гурту виросла з невеликої, але надзвичайно впливової лондонської блюзової сцени початку 1960-х. Одним із її центрів була Blues Incorporated Алексіса Корнера та Сіріла Девіса — колектив із вільним складом, навколо якого перетиналися майбутні учасники кількох найважливіших британських гуртів. Там грали або бували Браян Джонс, Чарлі Воттс, Мік Джаггер, Кіт Річардс, Джек Брюс та інші музиканти.

Браян Джонс, який тоді виступав зокрема під ім’ям Елмо Льюїс, особливо вирізнявся грою на слайд-гітарі в дусі Елмора Джеймса. Навесні 1962 року він вирішив організувати власний ритм-енд-блюзовий гурт і подав оголошення про пошук музикантів. Одним із перших відгукнувся піаніст Ієн Стюарт. Невдовзі до них приєдналися Мік Джаггер, Кіт Річардс і бас-гітарист Дік Тейлор.

Назва також пов’язана з блюзом. Під час розмови, коли Джонса попросили назвати ще фактично безіменний гурт, його увагу привернула платівка Мадді Вотерса з композицією «Rollin' Stone». Спочатку назву писали як The Rollin' Stones; пізніше закріпився варіант The Rolling Stones. Сам Мадді Вотерс записав «Rollin' Stone» ще 1950 року, задовго до появи британського гурту.

12 липня 1962 року колектив зіграв свій перший концерт під цією назвою в лондонському Marquee Club. Склад на той момент іще не був остаточним. У грудні до гурту приєднався Білл Ваймен, а на початку 1963 року постійним барабанщиком став Чарлі Воттс. Так сформувалася перша класична версія The Rolling Stones.

Ендрю Луг Олдем, Decca та перші записи

Навесні 1963 року менеджером гурту став молодий Ендрю Луг Олдем. Він швидко зрозумів, що копіювати охайніший публічний образ The Beatles немає сенсу, і зробив ставку на протилежну репутацію — зухвалу, грубувату й підкреслено незалежну. Цей образ виявився комерційно ефективним, однак музика ранніх The Rolling Stones не була штучно вигаданою маркетинговою конструкцією: гурт справді глибоко орієнтувався на американський блюз і ритм-енд-блюз.

У 1963 році The Rolling Stones підписали контракт із Decca Records. Їхнім першим синглом стала не «As Tears Go By», як іноді помилково вказують, а випущена 7 червня 1963 року версія пісні Чака Беррі «Come On». Слідом вийшла написана Джоном Ленноном і Полом Маккартні «I Wanna Be Your Man». На початку кар’єри репертуар Stones іще значною мірою складався з чужих творів.

Перший британський альбом The Rolling Stones з’явився у квітні 1964 року й очолив британський хіт-парад. У США його видали під назвою England's Newest Hit Makers. Відмінності між британськими й американськими виданнями ранніх Stones зберігалися ще кілька років: склад пісень, назви та послідовність альбомів по обидва боки Атлантики не завжди збігалися.

Як Джаггер і Річардс стали авторами пісень

Олдем розумів, що гурт не зможе безкінечно будувати кар’єру лише на інтерпретаціях американського матеріалу, і наполегливо підштовхував Джаггера та Річардса до власного пісенного письма. Однією з перших помітних робіт їхнього тандему стала «As Tears Go By». Першою її записала Маріанна Фейтфулл у 1964 році; версія самих Rolling Stones з’явилася пізніше, у 1965-му.

Перелом настав у середині десятиліття. «The Last Time», «Get Off of My Cloud», «19th Nervous Breakdown» і особливо «(I Can't Get No) Satisfaction» перетворили Джаггера та Річардса на самостійну авторську силу. Риф «Satisfaction», придуманий Річардсом, став одним із найвпізнаваніших у рок-музиці, а сама пісня у 1965 році закріпила міжнародний статус гурту.

Альбом Aftermath 1966 року став першим альбомом The Rolling Stones, повністю складеним із творів Джаггера та Річардса. Тут уже чути гурт, який більше не прагнув лише відтворювати улюблені американські платівки. «Under My Thumb», «Mother's Little Helper», «Lady Jane» і матеріал того самого періоду продемонстрували значно ширший діапазон аранжувань. Браян Джонс дедалі частіше використовував не лише гітару, а й ситар, маримбу, дульцимер та інші інструменти.

Психоделія, скандали та повернення до коріння

У 1967 році The Rolling Stones, як і багато провідних британських гуртів того часу, звернулися до психоделії. Найочевиднішим результатом став альбом Their Satanic Majesties Request. Його барвиста оркестрова й експериментальна музика помітно відрізнялася від раннього ритм-енд-блюзу Stones, однак психоделічний напрям виявився для гурту короткочасним.

Уже Beggars Banquet 1968 року позначив повернення до жорсткішої й кореневішої музики. «Sympathy for the Devil» поєднала рок з афро-латинською ритмікою, а «Street Fighting Man» передавала політичну й соціальну напругу кінця десятиліття. Продюсером став Джиммі Міллер, з яким гурт створив кілька своїх найвище оцінених робіт. Період від Beggars Banquet через Let It Bleed і Sticky Fingers до Exile on Main St. зазвичай розглядають як одну з творчих вершин The Rolling Stones.

Відхід і смерть Браяна Джонса

До кінця 1960-х становище Браяна Джонса всередині гурту дедалі ускладнювалося. Проблеми зі здоров’ям і наркотиками, судові неприємності та дедалі менша участь у записах робили подальшу спільну роботу практично неможливою. У червні 1969 року Джонс залишив The Rolling Stones. Його замінив молодий гітарист Мік Тейлор, який раніше грав у Джона Мейолла.

3 липня 1969 року Браяна Джонса знайшли мертвим у басейні його будинку у Східному Сассексі. Йому було 27 років. Через два дні The Rolling Stones дали раніше запланований безкоштовний концерт у лондонському Гайд-парку, який водночас став прощанням з одним із засновників гурту.

Наприкінці того самого року вийшов Let It Bleed. Джонс устиг узяти обмежену участь у його записі, тоді як Тейлор уже з’явився на частині матеріалу. «Gimme Shelter», «Midnight Rambler» і «You Can't Always Get What You Want» показали важке, часом похмуре звучання Stones кінця 1960-х.

Мік Тейлор і класичний період початку 1970-х

Прихід Міка Тейлора помітно змінив гітарну тканину гурту. Його плавна, технічно розвинена соло-гітара контрастувала з ритмічним підходом Кіта Річардса. На концертах ця зв’язка дозволяла гурту вільніше розтягувати композиції та переходити до тривалих інструментальних епізодів.

Після завершення контракту з Decca музиканти створили власний лейбл Rolling Stones Records. Першим студійним альбомом гурту на ньому став Sticky Fingers 1971 року. Разом із ним остаточно утвердився знаменитий логотип із губами та висунутим язиком, створений британським дизайнером Джоном Паше. Обкладинку зі справжньою застібкою-блискавкою розробляли за участю Енді Воргола.

Sticky Fingers містив «Brown Sugar», «Wild Horses», «Can't You Hear Me Knocking» і «Dead Flowers». Тут блюз і рок сусідили з кантрі, соулом і вільнішими студійними формами.

У 1972 році вийшов подвійний Exile on Main St. Значна частина матеріалу створювалася у Франції, де гурт оселився після від’їзду з Великої Британії з податкових причин, а потім доопрацьовувалася в Лос-Анджелесі. У музиці змішалися рок-н-рол, блюз, кантрі, госпел і соул. Початкові відгуки не були суцільно захопленими, однак із часом Exile on Main St. став одним із найвище оцінених альбомів у каталозі Stones.

За ним вийшов Goats Head Soup 1973 року з баладою «Angie», а в 1974-му — It's Only Rock 'n Roll. Після його запису Мік Тейлор залишив гурт.

Ронні Вуд і новий гітарний баланс

Пошук нового гітариста відбувався паралельно з роботою над альбомом Black and Blue. Одним із музикантів, які брали участь у сесіях, став Ронні Вуд із Faces. У 1975 році він вирушив із The Rolling Stones на гастролі, а згодом закріпився у складі.

Із Вудом сформувалася інша гітарна модель. На відміну від поділу на ритм- і соло-гітару часів Тейлора, Вуд і Річардс часто переплітали партії, переходячи від акомпанементу до коротких соло в межах однієї композиції. Такий підхід став однією з характерних рис концертного звучання Stones наступних десятиліть.

Some Girls, диско та панк

До кінця 1970-х музичне середовище навколо гурту змінилося. Панк поставив під сумнів статус заможних рок-зірок попереднього покоління, а диско повністю змінило клубну культуру й попчарти. The Rolling Stones відповіли альбомом Some Girls 1978 року.

Замість того щоб ігнорувати нові напрями, вони вплели їх у власну музику. «Miss You» спиралася на диско-ритм, «When the Whip Comes Down» звучала значно жорсткіше й прямолінійніше, а «Beast of Burden» представляла традиційніший бік Stones. Альбом став однією з найважливіших робіт гурту після початку 1970-х.

Після Some Girls вийшли Emotional Rescue у 1980 році та Tattoo You у 1981-му. Останній приніс гурту ще одну композицію, яка міцно увійшла до концертного репертуару, — «Start Me Up».

Конфлікт Джаггера та Річардса

У середині 1980-х стосунки між двома головними учасниками значно погіршилися. Мік Джаггер дедалі більше уваги приділяв сольній кар’єрі, тоді як Кіт Річардс наполягав на збереженні The Rolling Stones як діючого гурту. Напруження особливо відчувалося в період Dirty Work 1986 року.

До кінця десятиліття конфлікт вдалося подолати. У 1989 році з’явився альбом Steel Wheels, за яким відбулися масштабні гастролі. Того ж року The Rolling Stones були введені до Зали слави рок-н-ролу.

Відхід Білла Ваймена

Бас-гітарист Білл Ваймен, який грав у гурті з 1962 року, після туру Steel Wheels/Urban Jungle фактично припинив активну роботу зі Stones, а у 1993 році його відхід було остаточно підтверджено.

Новим постійним концертним і студійним басистом став Дерріл Джонс. Водночас формально повноправним учасником The Rolling Stones він так і не став. Після відходу Ваймена офіційний склад на багато років скоротився до Джаггера, Річардса, Воттса й Вуда.

Voodoo Lounge та епоха світових стадіонних турів

Першим альбомом Stones без Білла Ваймена став Voodoo Lounge 1994 року. Платівка свідомо поверталася до традиційнішого для гурту звучання й отримала Grammy як найкращий рок-альбом. Потім вийшов Bridges to Babylon 1997 року, де Stones взаємодіяли і з сучаснішою студійною естетикою.

На той момент гастрольна модель гурту остаточно змінилася. The Rolling Stones стали одним із найбільших стадіонних колективів світу, будуючи тури навколо величезних сценічних конструкцій і багатомісячних міжнародних маршрутів. Водночас концертне ядро залишалося колишнім: голос і фізично експресивна манера Джаггера, гітарна взаємодія Річардса та Вуда, стримана точність Воттса.

A Bigger Bang і повернення до блюзу

У 2005 році The Rolling Stones випустили A Bigger Bang — перший студійний альбом нового матеріалу після Bridges to Babylon. Однойменний тур, що послідував за ним, розтягнувся на кілька років і підтвердив винятковий для гурту його покоління масштаб концертної аудиторії.

Наступний студійний альбом з’явився лише у 2016 році. Blue & Lonesome став майже демонстративним поверненням до витоків: гурт записав альбом блюзових стандартів, значною мірою тих самих авторів і виконавців, на музиці яких його учасники вчилися грати на початку 1960-х.

Утворилося своєрідне замкнене коло. Через пів століття після власного перетворення на частину історії року Stones знову грали музику Літтла Волтера, Хауліна Вулфа, Віллі Діксона та інших американських блюзменів — без спроб перетворити її на сучасний поппродукт.

Смерть Чарлі Воттса

Чарлі Воттс був частиною The Rolling Stones від початку 1963 року й понад пів століття залишався ритмічною опорою гурту. Його манера помітно відрізнялася від важкого або демонстративно віртуозного рок-барабанного стилю: на неї сильно впливали джаз і свінг, а характерна взаємодія Воттса з гітарою Річардса стала фундаментальною частиною звучання Stones.

Улітку 2021 року музикант через медичну процедуру відмовився від участі в майбутніх концертах. Його тимчасово замінив Стів Джордан. 24 серпня 2021 року Чарлі Воттс помер у віці 80 років. Уперше від січня 1963 року The Rolling Stones почали гастролювати без нього.

Рішення продовжити роботу після смерті Воттса стало одним із найважливіших рубежів пізнього періоду історії гурту. Джордан зберіг місце за ударними, але не намагався буквально копіювати манеру свого попередника.

Hackney Diamonds

20 жовтня 2023 року вийшов Hackney Diamonds — перший альбом The Rolling Stones із повністю новим авторським матеріалом після A Bigger Bang, тобто за 18 років. Основним продюсером став Ендрю Вотт. На двох композиціях збереглися партії Чарлі Воттса, записані до його смерті; на більшості інших треків грає Стів Джордан.

Список гостей підкреслював положення гурту одразу в кількох поколіннях популярної музики. У записі взяли участь Пол Маккартні, Елтон Джон, Стіві Вандер і Леді Гага. На одній із композицій знову зіграв Білл Ваймен.

Фіналом альбому стала власна версія «Rolling Stone Blues» Мадді Вотерса — тієї самої композиції, з якою пов’язана назва гурту. Джаггер і Річардс записали її вдвох у мінімалістичній блюзовій манері. Через шість десятиліть після перших лондонських виступів The Rolling Stones буквально повернулися до музики, з якої почалася їхня історія.

Hackney Diamonds очолив британський альбомний чарт. У 2024 році гурт провів у Північній Америці однойменний тур, а у 2025 році платівка отримала Grammy в категорії «Найкращий рок-альбом».

Особливості звучання The Rolling Stones

The Rolling Stones ніколи не були гуртом одного суворо визначеного жанру. Їхній фундамент — блюз, ритм-енд-блюз і рок-н-рол, однак каталог охоплює значно ширшу територію. У різні періоди в ньому з’являлися кантрі, госпел, соул, фанк, психоделія, регі та диско.

Головний принцип при цьому залишався ритмічним. Кіт Річардс будував багато пісень навколо коротких повторюваних гітарних фігур, часто використовував відкриті строї й залишав у партії більше простору, ніж було прийнято у важкому рокові. Ударні Чарлі Воттса не конкурували з гітарами за увагу, а підтримували характерний трохи розслаблений рух ритму.

Вокальна манера Міка Джаггера сформувалася під впливом американського блюзу, соулу та рок-н-ролу, однак поступово стала самостійною частиною мови гурту. Не менш важлива його сценічна пластика: концертний образ Джаггера вплинув на кілька поколінь рок-вокалістів.

Гітарний бік Stones змінювався разом зі складом. Браян Джонс розширював палітру незвичайними інструментами; Мік Тейлор привніс довгі мелодійні соло; Ронні Вуд виявився близьким до Річардса за більш ритмічним та інтуїтивним підходом. Тому різні періоди гурту помітно відрізняються, попри впізнавану основу.

Ключові студійні альбоми

Ранній каталог The Rolling Stones існує в різних британських і американських варіантах, тому нумерація перших альбомів у різних дискографіях відрізняється. Серед основних студійних робіт гурту:

• The Rolling Stones — 1964;
• The Rolling Stones No. 2 — 1965;
• Out of Our Heads — 1965;
• Aftermath — 1966;
• Between the Buttons — 1967;
• Their Satanic Majesties Request — 1967;
• Beggars Banquet — 1968;
• Let It Bleed — 1969;
• Sticky Fingers — 1971;
• Exile on Main St. — 1972;
• Goats Head Soup — 1973;
• It's Only Rock 'n Roll — 1974;
• Black and Blue — 1976;
• Some Girls — 1978;
• Emotional Rescue — 1980;
• Tattoo You — 1981;
• Undercover — 1983;
• Dirty Work — 1986;
• Steel Wheels — 1989;
• Voodoo Lounge — 1994;
• Bridges to Babylon — 1997;
• A Bigger Bang — 2005;
• Blue & Lonesome — 2016;
• Hackney Diamonds — 2023.

До пісень, що визначили різні етапи історії The Rolling Stones, належать «(I Can't Get No) Satisfaction», «Paint It, Black», «Ruby Tuesday», «Jumpin' Jack Flash», «Sympathy for the Devil», «Gimme Shelter», «You Can't Always Get What You Want», «Honky Tonk Women», «Brown Sugar», «Wild Horses», «Tumbling Dice», «Angie», «It's Only Rock 'n Roll (But I Like It)», «Miss You», «Beast of Burden», «Start Me Up» і «Angry».

Склад The Rolling Stones

Основні учасники пізнього періоду:

• Мік Джаггер — вокал, губна гармоніка, гітара, клавішні; з 1962 року;
• Кіт Річардс — гітара, вокал; з 1962 року;
• Ронні Вуд — гітара, бас-гітара, вокал; працює з гуртом із 1975 року.

Ключові колишні учасники:

• Браян Джонс — гітара, губна гармоніка, клавішні та інші інструменти; 1962–1969;
• Ієн Стюарт — фортепіано; засновник і багаторічний концертний та студійний музикант гурту;
• Білл Ваймен — бас-гітара; 1962–1993;
• Чарлі Воттс — ударні; 1963–2021;
• Мік Тейлор — гітара; 1969–1974.

Стів Джордан грає на ударних із The Rolling Stones після припинення концертної діяльності Чарлі Воттса й брав участь у записі Hackney Diamonds. Дерріл Джонс протягом десятиліть працює з колективом як концертний і студійний бас-гітарист, однак офіційним учасником The Rolling Stones не є.

Місце в історії рок-музики

The Rolling Stones увійшли до Зали слави рок-н-ролу 1989 року. Їхнє значення пов’язане не лише з кількістю хітів або тривалістю кар’єри. Гурт став одним із головних провідників американського блюзу й ритм-енд-блюзу до британської, а потім і світової масової аудиторії, а згодом сам перетворився на орієнтир для безлічі рок-виконавців. Rock & Roll Hall of Fame відзначає вплив Stones на артистів від Aerosmith, New York Dolls і The Pretenders до Guns N' Roses, The White Stripes та інших гуртів різних поколінь.

Незвичайною є й тривалість їхньої творчої історії. The Rolling Stones пройшли шлях від маленьких лондонських блюзових клубів початку 1960-х до стадіонних турів XXI століття, переживши кілька змін музичних епох і ключових учасників. При цьому останні десятиліття не звелися лише до виконання старого каталогу: Blue & Lonesome повернув гурт до початкового блюзового матеріалу, а Hackney Diamonds показав, що Джаггер і Річардс продовжують писати й записувати нову музику більш ніж через шістдесят років після першого концерту The Rolling Stones.