Deep Purple - Біографія та дискографія, усі альбоми й пісні

Deep Purple — британський рок-гурт, заснований 1968 року в Гартфорді, Англія. Колектив відіграв ключову роль у становленні хард-року та раннього хеві-металу, поєднавши важкі гітарні рифи Річі Блекмора, орган Hammond Джона Лорда, потужну ритм-секцію та вокал Ієна Гіллана.

Найвідоміші пісні Deep Purple — «Smoke on the Water», «Highway Star», «Child in Time», «Black Night», «Burn», «Perfect Strangers», «Hush», «Woman from Tokyo», «Soldier of Fortune» і «Lazy». Історію гурту прийнято ділити на кілька складів, позначених як Mark I, Mark II, Mark III і далі. Єдиним музикантом, який брав участь у всіх періодах Deep Purple, залишається барабанщик Ієн Пейс.

Заснування Deep Purple

Проєкт, із якого виросли Deep Purple, спочатку називався Roundabout. Одним з ініціаторів його створення був колишній барабанщик The Searchers Кріс Кертіс, однак невдовзі від початкової ідеї залишилося вже самостійне музичне об’єднання.

До березня 1968 року сформувався перший стабільний склад:

• Річі Блекмор — гітара;
• Джон Лорд — клавішні;
• Род Еванс — вокал;
• Нік Сімпер — бас-гітара;
• Ієн Пейс — ударні.

Перед першими виступами музиканти змінили назву на Deep Purple. Її було взято з пісні «Deep Purple», яку любила бабуся Річі Блекмора.

Перші концерти гурт зіграв навесні 1968 року в Скандинавії.

Mark I і перші альбоми

Дебютний альбом Shades of Deep Purple вийшов 1968 року. Головним успіхом стала кавер-версія пісні Джо Саута «Hush», раніше записаної Біллі Джо Роялом. Версія Deep Purple увійшла до першої п’ятірки американського чарту Billboard Hot 100.

Того ж року з’явився The Book of Taliesyn, а 1969-го — альбом Deep Purple. Ранній матеріал помітно відрізнявся від хард-року наступних років: у ньому поєднувалися психоделічний рок, поп, прогресивні елементи та численні кавер-версії.

Поступово Блекмор, Лорд і Пейс почали рухатися до важчого звучання. У 1969 році Род Еванс і Нік Сімпер залишили гурт.

Mark II: Ієн Гіллан і Роджер Гловер

Влітку 1969 року до Deep Purple прийшли вокаліст Ієн Гіллан і басист Роджер Гловер, які раніше грали в Episode Six. Так виник склад Mark II:

• Ієн Гіллан — вокал;
• Річі Блекмор — гітара;
• Роджер Гловер — бас-гітара;
• Джон Лорд — клавішні;
• Ієн Пейс — ударні.

Саме цей склад записав більшість творів, із якими Deep Purple насамперед асоціюють початок 1970-х.

Concerto for Group and Orchestra

Першою великою роботою за участю Гіллана і Гловера стало Concerto for Group and Orchestra, написане Джоном Лордом.

У вересні 1969 року твір виконали в лондонському Royal Albert Hall разом із Королівським філармонічним оркестром під керуванням Малкольма Арнольда.

Проєкт поєднав рок-гурт із симфонічним оркестром і показав інтерес Джона Лорда до академічної музики, який пізніше залишався важливою частиною звучання Deep Purple.

Deep Purple in Rock

Переломним став альбом Deep Purple in Rock, що вийшов 1970 року. Гурт практично відмовився від психоделічного напряму перших платівок і зосередився на важкому рокові.

Гітарні партії Блекмора стали жорсткішими, орган Hammond Джона Лорда використовувався майже як другий провідний інструмент, а діапазон і манера Гіллана дозволяли будувати композиції на різких динамічних контрастах.

До альбому увійшли «Child in Time», «Speed King», «Into the Fire», «Bloodsucker» та інші композиції. Окремим синглом було випущено «Black Night».

Fireball і Machine Head

У 1971 році з’явився альбом Fireball, де гурт продовжив поєднувати важкий рок із більш експериментальними композиціями.

Наступний альбом, Machine Head, був записаний у Швейцарії та вийшов 1972 року. До нього увійшли «Highway Star», «Smoke on the Water», «Lazy», «Space Truckin'» та інші пісні.

Історія Smoke on the Water

Сюжет «Smoke on the Water» заснований на реальній події. У грудні 1971 року Deep Purple перебували в Монтре, де збиралися записувати новий альбом.

Під час концерту Френка Заппи і The Mothers of Invention у казино Монтре один із глядачів вистрілив із ракетниці, після чого будівля загорілася. Музиканти Deep Purple спостерігали дим над Женевським озером.

Цю історію майже буквально переказано в тексті пісні. Центральний чотиринотний гітарний риф Річі Блекмора згодом став однією з найбільш упізнаваних музичних тем у каталозі гурту.

Made in Japan

У серпні 1972 року під час гастролей Японією були записані концерти Deep Purple в Осаці та Токіо. Найкращі фрагменти лягли в основу концертного альбому Made in Japan.

На платівці з’явилися розширені концертні версії «Highway Star», «Child in Time», «Smoke on the Water», «The Mule», «Strange Kind of Woman», «Lazy» і «Space Truckin'».

Концертні імпровізації були важливою частиною Deep Purple: одна й та сама композиція могла помітно змінюватися від виступу до виступу завдяки діалогам між гітарою Блекмора, органом Лорда та ритм-секцією.

Who Do We Think We Are і розпад Mark II

У 1973 році вийшов Who Do We Think We Are із піснею «Woman from Tokyo».

До цього часу всередині колективу накопичилися серйозні розбіжності. Ієн Гіллан залишив Deep Purple, а невдовзі з гурту пішов Роджер Гловер.

Перший період Mark II завершився, хоча саме цей склад пізніше ще кілька разів збирався знову.

Mark III: Девід Ковердейл і Гленн Хьюз

На місце Гіллана прийшов тоді ще маловідомий вокаліст Девід Ковердейл, а басистом і другим вокалістом став Гленн Хьюз, який до цього грав у Trapeze.

Склад Mark III записав два студійні альбоми:

• Burn — 1974;
• Stormbringer — 1974.

Burn зберіг важку основу Deep Purple, але поєднання голосів Ковердейла і Хьюза надало музиці нового характеру. Серед ключових композицій періоду — «Burn», «Mistreated», «Might Just Take Your Life» і «You Fool No One».

На Stormbringer вплив соулу і фанку став помітнішим, що не влаштовувало Річі Блекмора.

Відхід Блекмора і Mark IV

У 1975 році Річі Блекмор залишив Deep Purple і створив гурт Rainbow.

Новим гітаристом став американець Томмі Болін, який раніше грав у Zephyr і James Gang та працював із джазовим барабанщиком Біллі Кобемом.

З Боліном Deep Purple записали Come Taste the Band (1975). У музиці стало більше фанку і блюз-року, а гітарна манера нового учасника помітно відрізнялася від підходу Блекмора.

Після гастролей на підтримку альбому внутрішні проблеми посилилися. У 1976 році Deep Purple припинили існування.

Томмі Болін помер 4 грудня 1976 року, вже після розпаду гурту, у віці 25 років.

Возз’єднання Mark II

У 1984 році класичний склад Гіллан — Блекмор — Гловер — Лорд — Пейс возз’єднався.

Першим альбомом після повернення став Perfect Strangers. Заголовна композиція, «Knocking at Your Back Door» і наступне світове турне показали, що гурт здатний продовжувати роботу без спроб буквально копіювати записи початку 1970-х.

У 1987 році з’явився The House of Blue Light.

Джо Лінн Тернер і повернення Гіллана

Стосунки Ієна Гіллана і Річі Блекмора знову загострилися, і 1989 року Гіллан залишив колектив.

Новим вокалістом став Джо Лінн Тернер, який раніше працював із Rainbow. З ним Deep Purple записали альбом Slaves and Masters (1990).

Однак цей склад виявився недовговічним. Гіллан повернувся, і 1993 року гурт випустив The Battle Rages On....

Остаточний відхід Річі Блекмора

Під час гастролей 1993 року конфлікт усередині колективу знову загострився. Річі Блекмор остаточно залишив Deep Purple.

Після відходу Блекмора тимчасовим гітаристом Deep Purple став Джо Сатріані. Спочатку він допоміг гурту провести запланований японський тур наприкінці 1993 року, а потім продовжив виступати з ним у 1994-му. Сатріані не став постійним учасником, і пізніше його місце зайняв Стів Морс.

Епоха Стіва Морса

У 1994 році новим постійним гітаристом став Стів Морс, відомий за Dixie Dregs і Kansas.

Першим студійним альбомом нового складу став Purpendicular (1996). Поява Морса змінила характер гітарних партій: зберігаючи важку основу Deep Purple, гурт почав активніше використовувати елементи прогресивного року, ф’южну та вільніші гармонічні рішення.

Потім вийшли Abandon (1998), Bananas (2003) і Rapture of the Deep (2005).

Відхід Джона Лорда

Джон Лорд поступово скоротив участь у гастролях і 2002 року офіційно завершив роботу в Deep Purple.

Його місце зайняв Дон Ейрі, який мав великий досвід роботи з Rainbow, Оззі Осборном, Whitesnake, Gary Moore та іншими виконавцями.

Джон Лорд продовжив сольну та композиторську діяльність після відходу з гурту. Він помер 16 липня 2012 року.

Now What?!, inFinite і Whoosh!

Після тривалої перерви між студійними роботами Deep Purple почали співпрацювати з продюсером Бобом Езріном.

У 2013 році вийшов Now What?!, за яким з’явилися inFinite (2017) і Whoosh! (2020).

Ці записи зберегли характерну взаємодію гітари й органа, але не намагалися буквально відтворювати звучання 1970-х.

Turning to Crime

У 2021 році Deep Purple випустили Turning to Crime — перший студійний альбом гурту, який повністю складався з кавер-версій.

Музиканти звернулися до пісень виконавців, що вплинули на них, серед яких Bob Dylan, Fleetwood Mac, Cream, Little Feat і Love.

Відхід Стіва Морса і Саймон Макбрайд

У 2022 році Стів Морс спочатку тимчасово припинив гастрольну діяльність, щоб бути поруч із тяжко хворою дружиною Джанін, а потім остаточно залишив Deep Purple після більш ніж чверті століття у складі.

Новим гітаристом став північноірландський музикант Саймон Макбрайд, який раніше співпрацював з Ієном Гілланом і Доном Ейрі.

=1

Першим студійним альбомом Deep Purple із Макбрайдом став =1, випущений у липні 2024 року.

Продюсером знову виступив Боб Езрін. До альбому увійшли «Portable Door», «Pictures of You», «Lazy Sod» та інші композиції.

SPLAT!

3 липня 2026 року Deep Purple випустили SPLAT! — 24-й студійний альбом у своїй дискографії.

Запис знову продюсував Боб Езрін. Серед композицій, що передували альбому, були «Arrogant Boy», «Diablo» і «Guilt Trippin'».

SPLAT! став другим студійним альбомом гурту із Саймоном Макбрайдом і продовжив період активної роботи складу Гіллан — Гловер — Пейс — Ейрі — Макбрайд.

Повернення Блекмора на одну пісню

У серпні 2026 року відбувся рідкісний спільний виступ музикантів класичного Mark II: Річі Блекмор вийшов на сцену під час концерту Deep Purple у США та зіграв разом із гуртом «Smoke on the Water».

Це була гостьова поява, а не повернення Блекмора до постійного складу.

Склад Deep Purple

Основний склад гурту:

• Ієн Гіллан — вокал;
• Роджер Гловер — бас-гітара;
• Ієн Пейс — ударні;
• Дон Ейрі — клавішні;
• Саймон Макбрайд — гітара.

Ключові колишні учасники:

• Річі Блекмор — гітара;
• Джон Лорд — клавішні;
• Род Еванс — вокал;
• Нік Сімпер — бас-гітара;
• Девід Ковердейл — вокал;
• Гленн Хьюз — бас-гітара, вокал;
• Томмі Болін — гітара;
• Джо Лінн Тернер — вокал;
• Стів Морс — гітара.

Джо Сатріані виступав із Deep Purple у 1993–1994 роках як запрошений концертний гітарист після відходу Річі Блекмора.

Музичний стиль

Deep Purple починали з психоделічного і прогресивного року, але з формуванням Mark II перейшли до значно важчого звучання, яке стало одним із джерел розвитку хард-року та хеві-металу.

Характерна особливість класичного Deep Purple — рівноправність гітари й клавішних. Річі Блекмор будував багато композицій навколо лаконічних рифів, тоді як Джон Лорд пропускав орган Hammond через підсилювачі Marshall, домагаючись щільного й перевантаженого тембру.

На відміну від гуртів, що будували важку музику майже виключно навколо гітари, Deep Purple активно використовували імпровізацію, елементи блюзу, академічної музики та прогресивного року.

Вплив

Deep Purple регулярно називають серед колективів, які визначили розвиток важкого британського року початку 1970-х. Їхній вплив особливо помітний у хард-року та хеві-металі.

Зв’язок гурту з наступними поколіннями метал-музикантів добре відображає включення Deep Purple до Зали слави рок-н-ролу у 2016 році: на церемонії колектив представляв барабанщик Metallica Ларс Ульріх, який неодноразово називав Deep Purple одним із найважливіших гуртів у своєму музичному становленні.

До Зали слави були включені Річі Блекмор, Девід Ковердейл, Род Еванс, Ієн Гіллан, Роджер Гловер, Гленн Хьюз, Джон Лорд та Ієн Пейс.

Основні пісні

• «Hush»;
• «Black Night»;
• «Child in Time»;
• «Highway Star»;
• «Smoke on the Water»;
• «Lazy»;
• «Space Truckin'»;
• «Woman from Tokyo»;
• «Burn»;
• «Mistreated»;
• «Soldier of Fortune»;
• «Perfect Strangers».

Студійна дискографія

• Shades of Deep Purple — 1968;
• The Book of Taliesyn — 1968;
• Deep Purple — 1969;
• Deep Purple in Rock — 1970;
• Fireball — 1971;
• Machine Head — 1972;
• Who Do We Think We Are — 1973;
• Burn — 1974;
• Stormbringer — 1974;
• Come Taste the Band — 1975;
• Perfect Strangers — 1984;
• The House of Blue Light — 1987;
• Slaves and Masters — 1990;
• The Battle Rages On... — 1993;
• Purpendicular — 1996;
• Abandon — 1998;
• Bananas — 2003;
• Rapture of the Deep — 2005;
• Now What?! — 2013;
• inFinite — 2017;
• Whoosh! — 2020;
• Turning to Crime — 2021;
• =1 — 2024;
• SPLAT! — 2026.

Окремі факти

На концерті Deep Purple у лондонському Rainbow Theatre 30 червня 1972 року рівень звуку сягнув приблизно 117 дБ. Цей результат був зафіксований Книгою рекордів Гіннесса, яка в той період називала Deep Purple найгучнішим гуртом світу.

Ієн Пейс — єдиний музикант, який залишався учасником Deep Purple у всіх складах від моменту заснування гурту.

Історія Deep Purple охоплює кілька принципово різних музичних періодів — від психоделічного Mark I і класичного хард-року Mark II до блюзово-фанкового матеріалу епохи Ковердейла і Хьюза та пізніших складів зі Стівом Морсом і Саймоном Макбрайдом. Попри численні зміни учасників, основою звучання гурту залишаються поєднання важкого рифу, імпровізації та взаємодії гітари з клавішними.